Коли кажуть, що у когось хата, як у Тараса Шевченка, одразу
уявляеться, яка вона стара та перекособочена. Про свою рiдну оселю Тарас
писав: "Не називаю ii раем..."
Отож, уже в наш час не у райських умовах випало жити й родинi
бориспiльцiв. Iхня халупина, правду кажучи, набагато жахливiша за ту,
у якiй народився Кобзар. I, мабуть, гiршоi житловоi споруди у Борисполi
немае. Притулилася вона поблизу озерця на вулицi Робiтничiй, неподалiк
вiд центру мiста. Примiром, вiд мiськради сюди можна дiйти хвилин за
5-10. Якби киiвськi кiношники довiдалися, що не десь у лiсах, на задвiрках,
а ось тут, пiд самiсiнькою столицею, е такий антураж, що тiльки знiмай
художнi фiльми про Колiiвщину чи колективiзацiю, то неодмiнно б взяли
собi на замiтку.
Мешкають у цiй подобi людського житла подружжя Руденкiв
- Наталiя та Iгор. Дiсталася iм оселя у спадок вiд батькiв. Ii поставили
десь у серединi минулого сторiччя, пiсля вiйни.
Наталiя та Iгор - люди простi, скромнi. Вона - прибиральниця
у пекарнi iз зарплатою 90 гривень, вiн працюе вантажником "на фiрмi"
за 140 гривень, але й тi не виплачують. Не всiм же випадае пробитися
на грошовиту роботу, треба комусь i прибирати та вантажити, тобто залишатися
"маленькими" людьми зi скромними запитами i потребами. За
таку платню, ясна рiч, дiм не збудуеш, хiба хлiба купиш, щось простеньке
у каструлi звариш.
Як удаеться Наталii готувати той харч, мабуть, тiльки сам
Бог знае. Лiтом простiше, куховарить у дворi на вогнищi. А взимку? Якось
примудряеться в сiнях, де обвисае трухла-претрухла стеля, розвалюються
стiни i будь-якоi митi iх може охопити полум'я. Бувае, варять iсти i
в хатi. Запалюють грубу, хоча стеля давить на неi та все глибше загонить
у землю. Поставлять пiдпори, а вона знову просiдае, не днями - годинами.
Якраз посеред хати стеля так прогнулася, що дорослiй людинi не можна
було пройти, не зiгнувшись. Тодi викопали яму, i "пiдлога"
стала нижчою. Коли вдалося трохи "пiдняти" стелю дирчаком,
яму засипали, землю притоптали i накрили благеньким ганчiр'яним килимком.
Дах протiкае, iз земляноi пiдлоги йде сирiсть. У стiнах
дiрки такi, що горобцi залiтають крiзь них. Поки в одному мiсцi залiплять,
в iншому стiна розлазиться. Не зрозумiло навiть, як на тих стiнах тримаеться
електропровiд. I радiопровiд сюди йде, у хатi говорить радiо.
Iгор непоганий художник, чимало картин намалював, от якраз
ними i затуляе дiрки у стiнах. Полюбляе рибалити, бувае, принесе з озера
якогось карася до столу. А найбiльше часу витрачаеться на те, щоб знадвору
та зсередини пiдпирати хату, котра хилиться вiд вiтру. Страшно взимку.
На дах нападае снiгу - будинок рипить, здаеться, от-от упаде. Коли неподалiк
почалося будiвництво багатоповерхiвок i забивали палi, то халупа дуже
тряслася, i вже думали, що зовсiм завалиться.
- Пiшла я до мiськради, - каже Наталiя, - бiдкаюся, що жити страшно,
а менi Вiра Леонiдiвна Корницька каже: "Будiвництво е будiвництво.
Терпiть". Погодилася я з нею, пiшла додому. Коли була на прийомi
у Вiктора Михайловича Бурмiстрова, сказав, що видiлить нам на ремонт
хати 400 гривень. А що можна зробити за такi грошi? Нашу ремонтувати
- це те ж саме, що латати решето. Стоiмо ми у мiськрадi на квартоблiку.
Хто знае, коли та черга дiйде, наше аварiйне житло тiеi черги не дочекаеться.
Мiський голова Олександр Михайлович Придатко обiцяе, що поселить нас
ось у цей будинок. Уже он п'ятий поверх зведено i начебто до Нового
року мають закiнчити будiвництво...
Новий рiк не за горами. Але ще ранiше вiтри подмуть, дощi поллються,
та й без снiгу навряд чи обiйдеться. I хтозна, що буде спочатку: на
новiй багатоповерхiвцi дах з'явиться чи той, що на старiй халупинi,
впаде на землю i накрие своiх мешканцiв. Тодi вже точно телебешники,
мисливцi за "смаженим", наввипередки помчаться до Борисполя
на вулицю Робiтничу.
P.S. У Борисполi у загальнiй черзi на отримання квартири стоять нинi
1497 осiб. Пiд першим номером - громадянин Дмитренко Леонiд Григорович,
заява якого датована 27 грудня 1973 року.