 |
 |
 |
Дивний ми народ. Здобувши незалежнiсть, вiдтодi тiльки й запитуемо: "А що вона дала нам та незалежнiсть?" Що й казати, живемо ми здебiльшого препогано, особливо у вкрай тяжкому становищi опинилася основна маса пенсiонерiв, якi вже не можуть працювати. Зрозумiлi i iхнi нарiкання й нарiкання iнших верств населення. Але ж винна в цьому не свобода, принесена незалежнiстю, а представники влади, яку ми обираемо. Тi ж пенсiонери (а iх у нас майже 15 мiльйонiв) мають могутню зброю - вибори, на яких голосують за вчорашнiх i сьогоднiшнiх комунiстiв, полiтично-кримiнальних мутантiв, котрi набили своi кишенi, у яких ще вчора лежав червоний партбiлет.
День Незалежностi - це не свято тих, хто нещодавно таврував борцiв за волю Украiни, а нинi пихато дивиться на нас iз високоi трибуни. Це - день Надii й Вiри в те, що украiнцi, люди всiх нацiональностей, усвiдомлять нарештi, що вони единий украiнський народ, а не просто населення... I таки оберуть на наступних виборах гiдного носити звання справдi народного Президента Держави. Тож i закiнчимо нашу пiсню на оптимiстичнiй нотi:
<А ми тую червону калину пiдiймемо,
А ми нашу славну Украiну розвеселимо!>
Про що писала перша незалежна газета Бориспiльщини 8-13 рокiв тому
Пресу нинi називають четвертою владою пiсля законодавчоi, виконавчоi, судовоi. Вiд журналiстiв, не лише газетярiв, а й працiвникiв радiо, телебачення, значною мiрою залежить формування громадськоi думки, тиск можновладцiв на владу i навпаки. В Украiнi практично усi телеканали стали придатками держадмiнiстративних та наближених до них бiзнесово-кланових структур, а також росiйського капiталу.
Протягом бiльше нiж 70 рокiв комуно-радянськоi влади на Бориспiльщинi iснувала лише одна газета, котра змiнювала час вiд часу свою назву, але завжди залишалась органом бiльшовицько-комунiстичноi партii. I ось, у лютому 1990 року вийшов у свiт перший номер першоi незалежноi вiд влади газети "Бориспiльський дзвiн". Купка ентузiастiв, членiв щойно створеноi мiськрайонноi органiзацii Народного Руху Украiни, кустарним методом "набрали" на друкарськiй машинцi двi шпальти газети i, вiддрукувавши на ксероксi у Литвi близько 2 тисяч екземплярiв, нелегально завезли ii до Борисполя, де за кiлька днiв газета була зачитана земляками, котрi передавали ii з рук у руки, до дiрок, адже такого вони не могли прочитати в жоднiй компартiйнiй газетi.
У квiтнi 1991 року "Бориспiльський дзвiн" було уперше цiлком легально надруковано i у Бориспiльськiй райдрукарнi.
Цiкаво, що одна з секретарiв мiськкому партii, котра вiдповiдала за пропаганду, дiзнавшись, що там набираеться рухiвська газета, примчала туди, щоб перечитати, що ж пишуть у нiй клятi рухiвцi, хоча нi морального, нi юридичного права на таке вона не мала. Адже на той час уже вийшов, хоча й недолугий, Закон про пресу, у якому не знайшлося мiсця для тотальноi цензури.
Нинi екземпляр того четвертого номера "Бориспiльського дзвону" е експонатом мiсцевого iсторичного музею. Зазначимо, що через брак коштiв газета виходить нерегулярно, але, мабуть, читачам "Вiстей" буде цiкаво згадати, про що писав "БД" 9-13 рокiв тому, бо та iнформацiя актуальна i нинi, на 12-му роцi незалежностi Украiни.
Не так сталося,
як гадалося
Настав День, за який боровся Народний Рух, iншi демократичнi сили. Украiну
проголошено незалежною державою. Здавалося б, настав час розбудувати
свiй власний заможний украiнський дiм. Але не так сталося, як гадалося...
Вся влада, всi керiвнi крiсла так i залишилися пiд сiдницями тих, хто
ще вчора паталогiчно ненавидiли i цькували демократiю, остервенiло шматували
синьо-жовтi прапори, а тепер органiзовано почали чiпляти iх над своiми
райкомами. I не тому, що раптом усi, як один, стали демократами i витурили
з себе бiльшовицький дурман. Вiдчувши, що вiтер подув з iншого боку,
компартiйнi магнати всiх калiбрiв позакидали в шухляди своi партквитки,
аби тiльки не втратити владу. Бiс iз ними, тими примарними iдеями комунiзму,
аби мiсце бiля реального барила зберегти. От i розбудовують вони тепер
кожен свiй власний, ситий, номенклатурний дiм-фортецю, а на Украiну,
на народ iм начхати.
Казав наш великий Кобзар:"Встане правда, встане воля..." От воля i настала.
Але яка? Настала воля для безсоромного i нахабного грабування держави
i народу тим, хто ще вчора називав себе розумом, честю i совiстю нашоi
епохи, та й зараз не проти попатякати про соцiальний захист трудящих,
ленiнський генiй, переваги соцiалiзму...
<Бориспiльський дзвiн>,
N5, 1993 р.
Ще раз про привiлеi
Олег Станкевич,
депутат мiськради
Коли заходить мова про привiлеi для номенклатурникiв, тi незадоволено
морщаться, мовляв, нема у нас нiяких привiлеiв. А якщо й були якiсь
"спец", то вже давно вiд них вiдмовилися.
Подумав я про це, вiдвiдавши в липнi минулого року свого брата воiна-iнтернацiоналiста
в Киiвськiй лiкарнi для учасникiв Великоi Вiтчизняноi та афганськоi
вiйн. Будувалася вона i свого часу використовувалася для обкомiвськоi
елiти. Тож не дивно, що i лiс, i повiтря, i взагалi умови не зрiвняти
з тими, що ми бачимо, наприклад, у Бориспiльськiй райлiкарнi.
Здавалося б, справедливiсть взяла гору i медзаклад передано тим, хто
мае дiйсно заслуженi пiльги.
Та бачить око... Ветерани кивали в бiк певноi категорii пацiентiв -
партноменклатурникiв - (дай Бог iм здоров'я), серед яких я уздрiв i
двох високопоставлених товришiв iз бориспiльського мiськкому комунiстичноi
партii. Мабуть, вони вважають, що iдеологiчний кабiнетний фронт такий
же тяжкий i небезпечний, як той, де рвуться снаряди. А, може, iм не
вистачило мiсця в тих луплених, брудних коридорах районного шпиталю,
де зцiляються простi смертнi фронтовики.
<Бориспiльський дзвiн>,
N4, 1991р.
Лист Грицька Придурченка до райво напередоднi 1-го вересня
Здрастуй, дороге наше районо,
Я пишу заяву i смотрю в окно.
Це ж моiй дитинi уже
Сьомий год.
Значить, в школу нинi вже оно пойдьот.
Но вмiшалася сила сатанинськая.
Тут блiжайша школа - украiнськая.
Що менi робити,
Спрашиваю вас.
Нiкуди дитину вести
В перший клас.
В украiнську школу я б дiтей не вiв
I учебник школьний весь би перевiв.
Ви хоча б Шевченка
Прочитайте змiст -
Ето же отпетий националiст.
Як прийме воно все натурою -
Неодмiнно пiде за Петлюрою.
Сам я украiнську окончав давно,
То казали, Грицько -
Будущий Махно.
Есть у жизнi нашей лиш одна краса,
А менi була би в хате ковбаса,
I щоб хата скраю,
I щоб самогон,
Щоб лунала песня iзо
Всех сторон.
Ми iдьом всiм хором в саму светлу жизнь,
Заклеймiм позором
Нацiоналiзм.
I спойом, як Сталiн
Научив нас петь.
Гаркнем: "Украiну -
З Украiни геть!"
Геть! Геть! Гав! Гав!
