1 вересня - 65 рокiв вiд початку Другоi свiтовоi вiйни
Чим бiльше часу минае пiсля закiнчення Другоi свiтовоi вiйни, тим менше ii безпосереднiх учасникiв з кожним роком приходить до могил своiх товаришiв та до Вiчного вогню, запаленого на честь Перемоги. А разом з ними йде в небуття й правда про ту страшну за своiми масштабами трагедiю минулого столiття. Однак, здавалося б, при наявностi великоi кiлькостi iсторичних документiв, спогадiв i мемуарiв полководцiв та военачальникiв, "бiлих плям" чомусь не зменшуеться. До таких "бiлих плям" цiлком можна вiднести i наявнiсть у фронтових частинах пiдроздiлiв штрафникiв, а точнiше, штрафних рот i батальйонiв. Тривалий час я намагався знайти людей чи хоча б одну людину, яка пройшла крiзь пекло штрафрот (штрафбатiв), розпитував iсторикiв, серед них i вiйськових, цiкавився у ветеранських органiзацiях. Даремно.
I тiльки недавно познайомився з доцентом, кандидатом технiчних наук, викладачем Киiвського державного мiжнародного унiверситету цивiльноi авiацii, колишнiм командиром взводу 322-оi окремоi армiйськоi штрафноi роти Михайлом Григоровичем Ключком.
- Наша сiм'я жила в Киевi, - розповiдае Михайло Григорович. - У 1939 роцi пiсля закiнчення семирiчки я вступив до артилерiйськоi школи спецiального призначення. Коли настала вiйна, нас, курсантiв, вивезли в лiс, у лiтнi табори пiд Бровари. З початком мобiлiзацii тих курсантiв, якi народилися в першiй половинi 1924 року, забрали в артилерiйськi училища. А тих, хто у другiй (в тому числi i мене), вiдпустили додому. Вирiшено було евакуюватися всiею сiм'ею. В Астраханi влаштувався працювати на рибзавод мотористом. Коли нiмецька авiацiя почала масовi бомбардування нафтосховищ, Волга горiла в буквальному значеннi цього слова. Незважаючи на протести матерi (батько тодi вже пiшов на фронт), я вирiшив пiти воювати добровольцем. Наша 159-а стрiлецька бригада, що була скомплектована виключно з моiх ровесникiв, тобто рядовий контингент був 24-го року народження, а командир - 23-го, була направлена на Сталiнградський фронт. На той час менi було неповних 17 рокiв.
До речi, вже пiсля вiйни статистиками було пiдраховано, що з кожних десяти чоловiк 23-го i 24-го рокiв призову живим залишився один. Перший бiй дивiзiя прийняла на пiвденному фланзi Сталiнградського фронту. Потiм були боi в Сальських степах, пiд Батайськом, Ростовом, на Мiус-фронтi i пiдступах до Криму. I ось там у моему фронтовому життi вiдбувся докорiнний злам. Мене направили, хоч я й не хотiв залишати своiх товаришiв, у фронтову школу молодших лейтенантiв у Новочеркаськ пiд Ростовом. Провчився я там цiлу зиму й отримав звання молодшого лейтенанта. Направили нас у пiхоту. Незважаючи на те, що я на той час мав добру пiдготовку як артилерист, я був навiдником гармати. Одержав призначення в 197-й запасний полк, який входив до складу 4-го Украiнського фронту i брав участь у боях уже в Бiлорусi. Там i сталось те, що вдруге внесло змiни в мою подальшу службу. Полк отримав завдання на просування вперед. Вийшли ми з Могилева пiд вечiр. Та чи хтось iз мiсцевих жителiв навiв нiмцiв, чи спрацювала iхня розвiдка, але налетiла ескадрилья "Юнкерсiв". Одне слово, полк фактично був знищений.
Коли закiнчилося бомбардування, з великими труднощами вдалося зiбрати залишки полку, i хтось дав команду пiти з дороги, яка вела до Бреста, в лiс. Заблукали. I тут до мене пiдiйшов полiтпрацiвник. З'ясувалось, що з офiцерського складу нас залишилось двое.
Iнших або вбили, або хтось просто втiк. У тiй ситуацii нiхто нiкого не рахував i навiть не намагався шукати. Полiтрук вiдкликае мене всторону i каже: "Оскiльки ти тiльки що закiнчив школу молодших офiцерiв i знаеш, як працювати з картою та компасом - виводь особовий склад". I тут менi випала роль Iвана Сусанiна. Справа в тому, що вже два роки йшла вiйна. Карти старi. Нiч. Незнайомий лiс. Визначити мiсце перебування без знання мiсцевостi - неможливо. Як бути - не знаю. Але розумiю, що вiд мене очiкують якогось рiшення. Ледве освiчуючи сiрниками карту, визначив, що десь поруч мае бути просiка, яка й повинна вивести нас хоч би на якийсь шлях.
Отож iдемо цiею просiкою, вона плавно переходить у болото. Я йду попереду. Вода все вище й вище. Коли вона дiйшла до грудей, подумав, що все: або розстрiляють, або треба йти до кiнця. I тiльки пiсля того, як рiвень води почав потроху спадати, зрозумiв, що з першим своiм командирським завданням справився, З'ясувалося, що, зробивши коло по лiсу, ми знов вийшли на шлях до Бреста й опинилися в тилу нiмцiв, якi вiдступали. 3 радостi, що вийшли, хтось запропонував зав'язати бiй. А як воювати, з чим? Оскiльки менi доручено командування, вирiшую - нi до яких дiй не вдаватися, а очiкувати пiдходу наших. I от у нагороду за те, що я вивiв без втрат залишки полку, мене направили командиром взводу в 322-у окрему армiйську штрафну роту. Коли був повнiстю укомплектований штат офiцерiв, до нас почав надходити рядовий склад iз московських в'язниць: Бутирськоi i Староминки. Це були тi, кому було дозволено спокутувати кров'ю свою провину перед радянським суспiльством. Загальна чисельнiсть роти складала майже 300 чоловiк. На кожний взвод припадало по два офiцера.
Головним було завдання забезпечити шлях до наступу конкретноi частини. А засоби його виконання були рiзнi: вiд розвiдки боем до взяття тiеi чи iншоi висоти або конкретного рубежу оборони ворога. Доводилось прокладати шлях i по мiнних полях. Одне слово, можна сказати так, що штрафниками командування закривало всi дiрки, вони покликанi були виправляти прорахунки начальства, яке для виявлення вогневих засобiв противника посилало на неминучу смерть тисячi бiйцiв, адже життя засуджених нiчого не було варте. От i гнали в самiсiньке пекло одну штрафроту за iншою.
Нiмцi штрафникiв боялись. Адже, по сутi, атака пiдроздiлу штрафникiв - це психологiчна атака людей, заздалегiдь приречених на смерть. Вiдступати iм не можна було - тiльки вперед. Уявiть людей, якi бiжать на вас шеренга за шеренгою i кричать, скiльки е сили. Нi "Ура!", нi "За Сталiна!" штрафники не кричали.
В атаку йшли з матюками. Та й як кричати "За Сталiна!", якщо вiн iх, власне кажучи, засудив на смерть. Боi йшли безперервно. Не було просто одного конкретного бою. За першою смугою фронту йшла друга. Поки одна поповнюе втрати, iнша продовжуе бiй. I так весь час. Рубiж за рубежем.
Поповнення до нас надходило з частин армii, фронту.
До штрафноi роти потрапляли з рiзних причин. Наприклад, за порушення дисциплiни. Траплялись випадки й просто смiшнi. Я пам'ятаю, одного прислали до нас тiльки за те, що командиру не сподобалось, що у солдата така сама борода, як у нього самого, що й призвело до конфлiкту. Потрапляли й за дезертирство. З виходом наказу N 227 командир мiг добитися, щоб невгодного солдата вiдправили до штрафноi роти. У зв'язку з цим як у штрафбатах, так i в штрафротах проблем з особовим складом не було.
Формування штрафбатiв, як i штрафних рот, було передбачене сталiнським наказом N8 227, вiдомим бiльше як наказ: "Нi кроку назад!" У ньому чiтко було сказано, щоб у межах фронту формувати вiд одного до трьох (зважаючи на ситуацiю) штрафних батальйонiв чисельнiстю до 800 чоловiк.
Штрафбати вiдрiзнялися вiд штрафних рот тим, що формувались тiльки з офiцерiв.
Був наказ, у якому зазначалось, що штрафбати мають на метi дати можливiсть особам середнього i старшого командного, полiтичного i керiвного складу всiх родiв вiйськ, якi провинилися у порушеннi дисциплiни через боягузтво чи нестiйкiсть, кров'ю спокутувати своi злочини перед Батькiвщиною вiдважною боротьбою з ворогом на важчих дiлянках бойових дiй. Направляли у штрафбати термiном вiд 1 до 3 мiсяцiв. Усi вiйськовослужбовцi пiдпадали пiд розжалування до рядових, у них забирали нагороди, якi зберiгалися у вiддiлi кадрiв фронту. Штрафникам видавалась червоноармiйська книжка спецiального зразка. Iм виплачувалось грошове утримання - 8 карбованцiв 50 копiйок на мiсяць. Польовi грошi штрафникам не виплачувались.
На дiлянцi фронту дiяли до трьох штрафбатiв i кiлька десяткiв штрафних рот. Цi пiдроздiли були вигiднi для командування. З одного боку iх наявнiсть дозволяла хоч якось пiдтримувати рiвень дисциплiни. А з iншого, як уже зазначалося, ними можна було перевiрити правильнiсть прийнятого рiшення.
Для прикладу, треба взяти той чи iнший рубiж. Як з'ясувати, якi сили сконцентрував там ворог? I вiддавався командиру штрафроти наказ: силами одного-двох взводiв, а iнколи й роти, провести вночi розвiдку боем. Матиме втрати рота, не матиме - це питання нiкого не хвилювало. Головне було - не допустити втрат лiнiйних пiдроздiлiв. Адже взяття населених пунктiв та мiст приписувалось не штрафним пiдроздiлам, а лiнiйним, якi, образно кажучи, по трупах своiх товаришiв вривалися до цих населених пунктiв. В жодному офiцiйному повiдомленнi Iнформбюро нiколи не повiдомлялось, що та чи iнша висота, населений пункт узятi силами штрафноi роти чи штрафбату. Це було заборонено. Називався полк, дивiзiя, армiя. Ми були, й у той же час виходило так, нiби нас зовсiм i не було.
Були випадки вiдмови пiднятися в атаку, самострiл. Але коли хтось не мiг пiд вогнем ворога вiдiрватися вiд землi, то його змушували це зробити своi ж. А що стосуеться самострiлiв, то стрiляли крiзь паляницю хлiба. Щоб не було видно опiку, бо в лазаретi обов'язково перевiряли: поранення чи самострiл.
Нашi втрати на вiйнi не порiвняти з втратами ворога, до того ж, нiхто i через 59 рокiв по ii закiнченнi не може назвати точну цифру цих втрат. Причина передусiм у тому, що ми не були пiдготовленi до вiйни. Психологiя росiйськоi людини яка? Випити, побалакати, почухати потилицю, подумати: робити чи не робити. I вона в такому станi буде перебувати доти, поки ii, нiби ведмедя, не розворушать. Та ще й пропаганда велась на державному рiвнi, що ми сильнiшi, у нас краща зброя, що воювати будемо тiльки на чужiй територii. Нарештi нас переконували до самiсiнького початку вiйни, що Нiмеччина - наш друг.
Друге, командний склад був обезголовлений. Ми починали вiйну з молодими офiцерами, що не мали бойового досвiду. Пройшло чимало часу, доки змiцнiв офiцерський корпус. I тiльки тодi, коли ми навчились воювати, невиправданих втрат стало менше.
По-трете, навчання солдат було на дуже низькому рiвнi. Вiзьмiть для прикладу ту ж нашу 159-у стрiлецьку бригаду. Адже нам було по 17-18 рокiв. Що ми вмiли? Якесь уявлення про гвинтiвку було. А про тактику? А про важке озброення? Нас, нiчому не навчивши, кидали в бiй з нiмецькими вiдбiрними частинами. А скiльки було таких "бойових" частин? Я вже не кажу про грамотнiсть. Пiхота ж формувалась переважно з селян...
- Особовий склад штрафних рот також не дуже вiдзначався знанням азiв вiйськовоi науки. А iх же також без навчання кидали у бiй. Це були, за великим рахунком, живi мiшенi, i спочатку вони були суто психологiчним фактором впливу на противника. Та справа в тому, що умови бою дуже швидко вчать. I людина починае розумiти, що ii життя залежить вiд умiння володiти зброею, вiд грамотноi дii на полi бою.
Наведу цiкавий i, на мiй погляд, повчальний приклад. Через позицii нашоi зенiтноi батареi вели колону полонених нiмцiв. Раптом налетiла пара "мессершмiтiв". Нашi зенiтники вiдкрили вогонь, та влучити в цiль нiяк не могли. I тут з колони виходить нiмець, пiдходить до однiеi з гармат i показуе знаками командиру, мовляв, дай я сяду за навiдника. Той подивився i дозволив. Нiмець витяг iз торбини свiй прицiл, мабуть, цейсiвський, поставив на гармату i з першого ж пострiлу пiдбив свiй же "мессер".
Або iнший випадок, пiд Кагарликом. Iз-за пагорба несподiвано з'явилася нiмецька танкова колона. Нi ми, нi вони не чекали такоi зустрiчi. Одне слово, якусь розгубленiсть у дiях обох сторiн можна було помiтити? Не розгубився тiльки наш навiдник однiеi з гармат. Добрий хлопець, уже мав на той час два ордени. Вiн миттево розвернув гармату i першим же пострiлом вцiлив у головний танк.
Ми дiйшли до передмiстя Берлiна. А потiм нас посадили на танки армii маршала Рибалка i спiшно перекинули до Чехословаччини на допомогу празькому повстанню. Так що у штурмi Берлiна я участi не брав. У Празi i закiнчилася для мене вiйна.
У штрафникiв кожен бiй - це подвиг. Ну, зважте самi, що йти в атаку пiд шквальним вогнем противника - хiба це не подвиг? Коли людина, вiдриваючись вiд землi, пiд посвист куль бiжить уперед - не подвиг? А коли тобi вiддають наказ на форсування i не питають, умiеш ти плавати чи нi, е в тебе засоби для переправи чи нi, i ти його виконуеш - не подвиг? Подвигом для штрафникiв вважалося залишитися живим.
Iх не нагороджували орденами i медалями. Як виняток, нагороджували тiльки в тому випадку, якщо вiдзначився у бою та отримав поранення. Тодi пiсля переведення до iншоi частини могли нагородити як такого, що спокутував свою вину кров'ю.
Для нас не було вiдпочинку. Переднiй край - це боi, мряка, бруд, голод. Не пригадую жодного випадку, щоб до нас на передову приiздили якiсь агiтбригади, не кажучи вже про артистiв. Не доiжджали вони до передовоi.
Ви знаете, коли ми йшли через Гродно, я побачив у кiлькох будинках електричне свiтло. Для мене було дивним, що люди, виявляеться, можуть нормально жити. За час вiйни ми просто вiдвикли вiд цього поняття - нормальна людина. Ми були схожi бiльше на тварин у людськiй подобi. I я думаю, що поки ми були людьми, це й стало однiею з тих причин, що нiмець загнав нас аж до Волги. А от коли озвiрiли - дiйшли до Берлiна.
Фронтових ста грамiв у нас не було. Це неправда, що штрафники йшли в атаку пiд дiею спиртного. У бiльшостi випадкiв, як правило, йшли голоднi. Траплялося, що по двi доби й крихти в ротi не було. Воду кип'ятили й пили. Пiсля бомбардувань уночi лазили по передньому краю у пошуках убитих коней чи iнших тварин.
Пiд Мелiтополем чи Марiуполем, точно зараз уже не пам'ятаю, в одному селi стояли пiвдня. Господиня пригостила справжнiм украiнським борщем. Так пiсля цього я добу вiд болю в шлунку корчився. Можливо, в iнших пiдроздiлах було iнакше. Не знаю. Але кажу про те, що довелося пережити самому й тим, хто служив зi мною.
Я щасливий, що вижив у тiй страшнiй вiйнi, що зараз маю чудову сiм'ю i улюблену роботу.
За матерiалами агенства ''Прес-КIТ''