Тарас КОРНIЮК

Про цю трагедiю для украiнського народу слiд згадувати не лише на чергову рiчницю 9-го Травня, а пам'ятати про неi постiйно. Мiльйони душ за чотири роки вiйни з 1941-го по 1945-й злетiли у небо над Украiною. Це була страшна вiйна. Однi гинули за свою Батькiвщину, за свою землю, звiльняючи ii вiд фашистiв у лавах Червоноi армii, у так званiй легальнiй вiйнi, iншi вели боротьбу проти загарбникiв, стоячи плiч-о-плiч у загонах Украiнськоi повстанськоi армii. В армii без держави, де воiни боролись за утопiчну мету, - спорудити незалежнiсть власними силами, знищивши фашистських та бiльшовицьких катiв на своiй територii. Чому утопiчна? Вони розумiли, що тоталiтарну систему тiльки своiми силами iм не подолати, тому сподiвались, що могутнi демократичнi краiни, такi як США й Англiя, все-таки розпочнуть вiйну проти СРСР, i вже тодi украiнцi точно не прогавлять свого шансу встановити незалежнiсть. Однак, очевидно, всi були пiд враженням розгрому "советами" фашистськоi Нiмеччини, i вiйни проти тоталiтарного монстра не почали, окрiм, щоправда, "холодноi".
Пiсля стiлькох рокiв радянськоi пропаганди, якою обростали повоеннi поколiння новоi украiнськоi, а вiрнiше радянськоi генерацii, правду про дiяльнiсть украiнських нацiоналiстiв настiльки спотворили, що новому поколiнню украiнцiв надзвичайно важко розiбратися у тих процесах военноi епохи, якi мають безпосередне вiдношення до нашоi нацii. Бiльшовицька пропаганда лiпила роками з людських мас те iдеологiчне стадо, яке було вигiдне тодiшньому "червоному режиму". Хто був проти цiеi iдеологii, висловлювали своi полiтичнi думки в ГУЛАГах (велика кiлькiсть членiв ОУН-УПА провели там бiльшу частину свого життя).
Про украiнцiв у лавах Червоноi армii все зрозумiло. Цi героi, яких залишилось трохи бiльше трьох мiльйонiв, боронили свою землю цiною власного життя, били фашистiв не задля прославляння комунiстичних iдолiв, якi вiдсиджувались у Кремлi i вiддавали накази, що часто розходились зi здоровим глуздом (не кажучи вже про подiл Европи, який увiнчався в 1939 роцi у Польщi, де вiдбувся спiльний бiльшовицько-фашистський парад. А чого варте масове знищення за наказом Сталiна червоноармiйських командирiв у тому ж таки 1939 роцi?). Завданням iхнього iснування на той перiод було будь-якою цiною не дати ворогу гвалтувати нашу землю, незалежно вiд того, хто сидить у затишних кремлiвських крiслах, вижити в тому пеклi, щоб повернутися додому, побачити рiдних.
Воiни УПА досягли своеi мети набагато пiзнiше за бiльшовикiв i цiною мiльйонiв спаплюжених як морально, так i фiзично украiнських душ, адже за нацiоналiстичну дiяльнiсть однiеi людини страждала вся його родина. За найостаннiшими пiдрахунками, за весь час збройноi боротьби пiд час Другоi свiтовоi вiйни i в пiслявоенний перiод через УПА й пiдпiлля ОУН перейшло понад 400 тисяч чоловiк - майже вдвiчi бiльше, нiж через червонi партизанськi загони.
Чи можливе примирення воякiв УПА та ЧА? Важко сказати, однак сьогоднi iм уже немае чого дiлити, за що воювати та боротися. Тi часи минули. Безумовно, залишились старi рахунки ще з тих 40-50-х рокiв, однак тодiшня бiльшовицька система була головним iнiцiатором чисток НКВС, створення диверсiйних загонiв, якi нищили населення, переодягнувшись в упiвську форму пiд виглядом так званих "бандерiвцiв". Однi жили своею iдеологiею та своiми цiнностями, в iнших смисл життя був свiй. Сьогоднi ж ворожнеча у двох таборах, яким неодмiнно слiд об'еднатись, вигiдна перш за все паршивим червоним полiтикам, якi спекулюють на цiй темi постiйно i не намагаються розiбратися в iсторичнiй справедливостi, а навпаки - нахабно повторюють бiльшовицьку пропаганду ще тих часiв. Не треба боятися власноi iсторii. Ii потрiбно поважати i пам'ятати, якою б вона не була. Хто не знае правди про свое минуле, той не знае самого себе. Слiд належно оцiнити тi подii i зробити правильнi висновки, щоб якомога ранiше розвiнчати мiфи радянськоi пропаганди i щоб уже наступне поколiння побачило, на кого слiд рiвнятись. УПА в Украiнi iснувала, тому iгнорувати це ми не маемо права. Тим бiльше, що час складання пропагандистських мiфiв уже давно минув.
Вшанування пам'ятi тих, хто не дожив до цього моменту, та реабiлiтацiя тих червоно-чорних, хто ще живе на цiй незалежнiй землi, однак, схоже, вже втратили всю надiю на поновлення справедливостi, яке можливе лише на найвищому державному рiвнi. Мае бути президентський указ, яким би не прирiвнювали ветеранiв УПА до ветеранiв ВВВ, а надали б iм свого, так би мовити ексклюзивного, статусу (щось на кшталт ветеранiв "За здобуття незалежностi Украiни" чи "За волю Украiни").
Вiктор Ющенко, незважаючи на те, що вiн не "западенець" (того, хто придумав це слово, варто самого вiдправити на Колиму на кiлька рокiв), а родом iз Сумщини, вже зробив висновки стосовно iсторичноi каламутi, яка залишилась пiсля розпаду СРСР, i пiд час виступу 9-го Травня перед ветеранами ВВВ закликав нацiю до об'еднання: <В своiх серцях ми пробачили нiмцiв, японцiв, полякiв, ми пробачили всiх, хто, можливо, був на другому боцi окопу. Ми не встигли пробачити тiльки самих себе. Ветерани ВВВ, на жаль, поки що не подали руку ветеранам УПА>. I це не просто слова. Вiктор Ющенко вболiвае за цю iдею всiм серцем, бо я бачив на власнi очi, як пiвтора року тому пiд час концерту гурту "Плач Еремii" в ПК "Украiна", пiсля виконання Тарасом Чубаем повстанських пiсень, тодi ще й не кандидат у президенти, а просто депутат Верховноi Ради Вiктор Ющенко, стоячи аплодував тим, хто був на сценi.
Варто зрозумiти, що то були люди з поламаним життям, зi зруйнованою долею. Вони не мали нi юностi, нi молодостi, нi щасливих батькiвських чи материнських турбот. Була лише одна мета - воля Украiнi. Були земельнi краiвки, постiйне переховування вiд енкаведистiв, розстрiли побратимiв, самогубства, катування рiдних, десятки рокiв концтаборiв i нiякоi перспективи у майбутньому. От така доля чекала того, хто вирiшив стати пiд червоно-чорне знамено. Не дуже приваблива перспектива, чи не так? То чи потрiбно про цих людей читати книжки, викладати про них та про таке унiкальне явище, як Украiнська повстанська армiя детально в школах та унiверситетах? Чи потрiбно iх нагороджувати званнями Героiв Украiни? Чому iхнi поневiряння продовжуються вже пiсля здобуття незалежностi? Ми нiколи не будемо единою нацiею, якщо будемо слiпо жити за тими канонами, якi нам заповiдали ленiни та сталiни. Та чи дiзнаемося ми всю правду про власну iсторiю?
Момент примирення слiд продумати дуже детально. Як на мене, то найкращим днем для вшанування одночасно як ветеранiв УПА, так i ветеранiв ЧА, буде 24 серпня, коли Украiна святкуватиме чергову рiчницю незалежностi, адже всiм змiстом життя нацiоналiста була фраза: "Воля або смерть". Здобуто волю для держави, тепер слiд дати волю своему серцю.
I чи подавати один одному руку - повиннi вирiшити самi ветерани. Держава повинна надати iм просто можливiсть це зробити.