Тамiла IВАНОВА

Олена (iмена змiненi з етичних мiркувань) була старшою дитиною в сiм'i. З'явилася вона на свiт перед отим страшним для украiнцiв 1933-м. Голод косив людей безжалiсно. Iхнiй сiм'i теж було дуже важко. Щоб полегшити собi життя, Оленина мати покинула чоловiка з малою дитиною (немовлятi ще й року не виповнилося) i пiшла до своiх батькiв, якi жили в достатку. Олена, звичайно, не пам'ятае себе в такому вiцi, але знае напевно, що не померла тiльки дякуючи турботi, теплу i ласцi рiдних - тата i його батькiв. Дiдусь i бабуся замiнили iй матiр. Прагнучи, щоб дiти зберегли родину, дiдусь купив хату. Тодi таких, покинутих i порожнiх, у селi було багато - господарi померли з голоду. Тому обiйшлося те житло дiдусевi у 3 карбованцi.
Сiм'я об'едналася. Згодом поповнилася ще й Катрусею та Миколкою. Оленка дуже любила своiх молодших сестричку i братика, доглядала за ними. Зате до неi мама не проявляла нiжностi та любовi. Бiльше того, глибоке вiдчуження поселилося в ii серцi. Олена Олександрiвна i сьогоднi не може пояснити, чому вона була нелюбою дитиною. Бувало, вiдведуть ii у колгоспнi дитячi ясла, а забрати чомусь забудуть. Нерiдко там i ночувала. Мама не вчила ii нi ходити, нi говорити. А кажуть, що для матерi всi дiти однаковi. Бо ж який палець не врiж - так само болить. До Оленчиноi неньки ця народна iстина не стосувалася. У неi навiть бiлявi коси, що так гарно кучерявилися на голiвцi дiвчинки, викликали незрозумiлий гнiв:
- Ну хiба отi кучерi не можна розправити i придавити?
Дитинство i нинi озиваеться болем у серцi Олени. Росла, мов горох при дорозi. За нею нiхто не наглядав i не турбувався. Сама собi десь гуляла та, заховавшись у бур'янах, засинала. Нерiдко голодною. Як це боляче - рости i не вiдчувати ласки найрiднiших, знати, що тебе мама не любить i ладна здихатися будь-якоi митi! Радiла, коли дочка зайвий раз не потрапляла iй на очi. Байдуже було, що з нею станеться. Однiеi холодноi зими Оленка йшла зi школи i ледь не потонула у снiгу. Якби випадково не нагодився якийсь чоловiк, що принiс ii додому, була б загинула.
У деталях зринають давнi подii. Гiркотою, сльозами десь глибоко в душi озиваеться згадка про початок шкiльного життя. Вiдправила Оленку мати до першого класу, не подумавши та не придбавши який-небудь одяг. Про щось нове дiвчинка i не мрiяла, бо звикла, що iй випадало носити все, що схоже на дрантя. Тому на свято першого дзвоника, якого з таким дитячим трепетом чекала, мусила йти у старому-престарому жакетику, густо помережаному латками. I потiм так i вдягалася. Старшi учнi, особливо хлопцi, нерiдко пiднiмали на смiх. Але що вона могла вдiяти? Знала одне - треба вчитися, що й робила з великим бажанням i успiхом. Ii старання та свiтлий розум долали всi негаразди.
У старших класах уже сама могла собi зарадити щодо одягу. Навчилася гарно шити i "майструвала" такi сукнi, що всi дiвчата тiльки дивувалися i заздрили. Одного разу, пiсля перегляду фiльму <Кубанськi козаки>, вирiшила вiдтворити одну з суконь, у яких були дiвчата на сiвалках. Той наряд вона довго носила i берегла. Закiнчила семирiчку у своему селi i перейшла в середню школу до сусiднього. А далi й до iнституту продовжила шлях. Вивчилася Оленка на вчительку. I прийшла на роботу викладати математику у рiдну школу.
Роки, що минули, позначенi пам'ятними "сюрпризами" долi. Так уже, мабуть, судилося iй любити - палко, до самозречення, i в той же час не мати поряд найвiрнiшого друга. Шкiльна дружба з однокласником переросла у свiтле почуття. Але дороги iхнi розiйшлися. Вона жила i працювала в селi, йому пiсля закiнчення Iнституту дали направлення на роботу до Зауралля. Приiжджав, намагався перевестися на Украiну. Але не збулася нi його мрiя, нi iхня спiльна. Федiр вважався нареченим довгий час, але так i не став Оленi законним чоловiком. Усе життя обое каралися. Вiн, уже батько великого сiмейства, не знаходив спокою. Щолiта летiв, мов на крилах, додому, у невелике село на Яготинщинi, щоб побачити свою кохану, потiшити сина, схожого на нього, як двi краплi води. Поклик кровi дiяв на Федора магнетично. До смертi при першiй-лiпшiй можливостi з'являвся у селi, приходив на допомогу, радiв синовi. Олена ж присвятила Федору (сина назвала на честь батька) все свое життя. Сама, не отримавши в дитинствi материнськоi ласки, хотiла у сто крат помножити ii для своеi дитини, дати сповна уваги, любовi, науки, на якi здатна лише рiдна мати.
До неi не раз сваталися чоловiки - могла б змiнити життя. Але не хотiла й думати про замiжжя. Непохитно стояла на своему:
- Не бажаю, щоб у мого сина був вiтчим i ображав його, мiг принизити, а то й ударити.
А Федя, знаючи свого рiдного батька, страшенно ревнував маму до чужих дядькiв. Звичайно, зовсiм безпiдставно. Бувало, пiдуть удвох до магазину, щоб купити хлопчиковi iграшку, - а там люди, то мама й зупиниться, зайде розмова. Тодi малий забувае про вже куплену нову машину i не заспокоiться доти, поки не потягне маму за руку додому. Вона не зрадила синовому довiр'ю, уберегла його вiд можливого приниження, залишившись назавжди одинокою.
Усе ii ество переповнювалося единим бажанням - виховати сина хорошою людиною. З допомогою маминих настанов i повчань Федя завжди виходив переможцем iз нерiдко складних шкiльних ситуацiй. Працюючи у школi, Олена Олександрiвна нiколи не втручалася в стосунки сина з однокласниками. Надавала йому можливiсть налагоджувати iх самому. I завжди це вдавалося.
Федiр був зразком у навчаннi й поведiнцi для iнших учнiв, був товариським i охайним. I в iнститутi так само. Доказом цьому був лист, який отримала Олена з вузу. Це була подяка за виховання сина...
Олену не любила не лише мати, а й чомусь уся ii рiдня, з якою ще й у школi довелося спiлкуватися. Дядько i тiтка вчителювали. Вони ображали Федю i його матiр, заздрили i не могли зрозумiти, як вона, одна, без чоловiка, зумiла виростити i виховати такого гарного сина. Зло, пекуча ненависть i заздрiсть iх передчасно i в могилу звели.
Скiльки вона виходила i виiздила, влаштовуючи Федора на навчання в Киевi! Завжди намагалася бути поруч, пiдтримувати матерiально i морально.
Переживала, щоб одружився на гарнiй дiвчинi, бо вiн заслуговував на якнайкраще. Аби хто потiм побачив, як вiн пестив своiх двох доньок.
Може, бiльше нiж мати сповивав iх, годував, першим схоплювався вночi, коли дитина заплаче. Та й тепер вiн турботливий батько, незважаючи на 47 рокiв. Однак попри всi життевi турботи не забувае про маму, яка живе там же, у своему селi. Вiн у всьому iй розрада. Адже не вирiс знiженим сином, який i цвяха забити не вмiе, а став справжнiм чоловiком iз золотими руками. Збудував погрiб, вiдремонтував сарай. Вiдновить, якщо буде потрiбно, телефонний зв'язок, вiдремонтуе телевiзор. А якi гарнi меблi виготовляе! Найвищою оцiнкою для матерi був лист вiд невiстки. Вона так щиро та нiжно дякувала свекрусi за те, що народила i виховала для неi iдеального чоловiка, а для дiтей - найкращого у свiтi батька.
Хiба може Олена Олександрiвна сказати, що вона нещаслива? Син - ii найбiльше щастя, втiха i гордiсть, надiя i пiдтримка, теплий i яскравий промiнь, який освiтлюе, огортае нiжним теплом на схилi лiт.
На однiй iз Оленою вулицi, через кiлька хат, жила жiнка, яка розпорядилася своею i синовою долею на свiй лад...
... У селi господарювали фашисти. Над кожною дiвчиною нависла загроза потрапити до Нiмеччини. А Ганнi тодi вже виповнилося 20. Вона встигла "прославитися" легкою поведiнкою. Здавалося, село не мiсто, тут усi на виду. Тож поводитись треба так, аби люди на тебе не вказували пальцями i не засуджували. Та й самоповага мае бути. Ганна ж не зважала нi на що i нi на кого. Зналася з хлопцями, одруженими чоловiками. I повний горя та слiз час вiйни не подiяв на неi у кращий бiк. Отож, нiкому з дiвчат не хотiлося на чужину. Кожна по-своему намагалася уникнути тяжкоi неволi. А Ганна знала свiй спосiб. Вирiшила вийти замiж за полiцая. Вигоду з цього вбачала помножену в кiлька разiв. У злагодi з окупантами буде краще жити. Та й буде i iсти, i пити, у що вдягтися - живи собi, купайся в розкошах, мов той вареник у маслi. Не треба ховатися, переживати, що ось-ось схоплять i повезуть свiт за очi. Чоловiк у пошанi, i вона бiля нього пануватиме:
Плекала рожеву мрiю прожити за вiдомим прислiв'ям: <Кому вiйна, а кому - мати рiдна>, - але прорахувалася. Незабаром пiсля гучного весiлля, що сколихнуло все село, чоловiк почав пускати в хiд своi пудовi кулаки. Ганна завжди ходила у синцях i, мабуть, уже не раз думала про те, чи не кращою була б найстрашнiша неволя.
У неi, як виявилося, було мiцне здоров'я. Бо нiякi побоi не вплинули на вагiтнiсть. Народила сина. Коли село визволили вiд фашистiв - полiцаi, звiсно, подалися з ними. Залишилася Ганна з маленьким Денисом.
Недовго журилася молода мати, вирiшила заповнити порожнечу власною вродженою легковажнiстю. Лише той, хто не хотiв, не побував у неi в лiжку. Ходили у дверi, лазили у вiкна: Сiльськi жiнки били шибки, лаяли, ганьбили, але це не допомагало. Ганна розважалася, незважаючи на сина, який зростав без догляду.
Закiнчилася вiйна. Ганна вже й не сподiвалася побачити чоловiка. Та, вiдбувши строк за гратами, вiн повернувся додому. Звiсно, наслухався вiд людей про дружиноньку досхочу, влаштував iй <темну>, але не покинув. Згодом вони переiхали жити до Лiснякiв (мiкрорайон Яготина), купили там хату. Недобре, видно, жилося, бо незабаром Ганна з сином втекла вiд чоловiка i повернулася у село.
Не набралася за цi роки нi порядностi, нi совiстi, нi найменшого почуття сорому. Продовжувала зваблювати чужих чоловiкiв. Радiла, що отримала волю, знову була сама собi за господиню.
Денис, тiльки-но закiнчивши сiм класiв, поiхав iз дому. Потрапив якимось чином аж у Прибалтику, а пiзнiше перекочував до Бiлорусi. Там одружився. Незабаром приiхав iз дружиною й сином додому. У недобрий час цi люди потрапили до яготинського села. Денис, перейнявши батькiв апетит до бiйок i знущань, глумився над сiм'ею, застосовуючи садистськi манери: бив, щипав, кусав, мов собака. Не витримала дружина - бiлоруска, забрала сина i втекла, в чому стояла. Нi словом, нi натяком не втрутилася Ганна, не захистила чужоi дитини, не попередила такоi розв'язки. Iй просто нiколи було займатися сином i його родиною. Найперше шанувала себе. Не проявляла нiякоi турботи нi до невiстки, нi до внука.
Як тiльки Денис залишився сам, Ганна запросила до себе жити приймака, розпаливши цим невгасний вогонь сварок i бiйок. Денис чинив наругу над обома. Як "розходиться" пiсля черговоi дози самогону, то йшло в хiд усе, що потрапляло пiд руку. Не бачив, чим гатив i по чому. Залишив цей дiм тортур i приймак.
Нiби для того, щоб було на кому зганяти злiсть i тренувати п'яний норов, Денис одружився ще раз, привiвши дiвчину з сусiднього села. Але i ця нещасна довго не затрималася. Десь подалася в невiдомому напрямку, щоб не знайшов i не розправився так, як це вiн мiг робити.
Залишилася в хатi одна мати з пiдточеним життям i роками здоров'ям. Тож переключився на неi. Знущався, не опускаючи руку, сипав важкими ударами. Нерiдко стара тiкала з хати. А сусiди викликали мiлiцiю. Дениса забирали. Однак наступного дня мати йшла його визволяти. Просила, благала:
- Я - стара, немiчна, менi важко по господарству поратися, вiдпустiть сина...
Вiдпускали. I знову все починалося спочатку. Люди зверталися до мiлiцii, вона ж нiколи не скаржилась на сина - боялась. Нiби сп'янiла вiд якогось невiдомого наркотика, страждала, спливала кров'ю i мовчала. А коли ii запитували про синцi на обличчi чи руках, пояснювала, що впала i забилася. Так тривало не один рiк.
Недавно селом поширилися чутки. Люди перемовлялися мiж собою, що буцiмто Ганна серед ночi ледь виповзла з хати i дiсталася до сiльськоi медсестри. Надавши допомогу потерпiлiй (казали люди, що була Ганна в синцях i з гулею на головi), медпрацiвник вiдвела ii до рiдного брата, що живе неподалiк. На ранок Ганна померла. Наступного дня ii поховали. Вiдбували ритуал у братовiй оселi. Син навiть не з'явився, не прийшов, щоб попрощатися, провести матiр в останню путь. Вiдсиджувався вдома, досхочу заливаючись оковитою. Хто ж наступна його жертва?